В останні десятиріччя при оцінці рівня розвитку економіки країни на перший план почали виходити соціальні індикатори: рівень зайнятості і безробіття, динаміка реальної заробітної плати, рівень життя населення. Соціальний клімат стає визначальним у процесі формування економічної атмосфери. Фінансування соціальних заходів - основна стаття витрат бюджетів будь-якої країни, і особливо гостро це питання поста у трансформаційних економіках.
Виходячи з положень п. 3 ст. 4 Європейської Хартії місцевого самоврядування, здійснення державних повноважень, як правило, повинно переважно покладатися на органи влади, що найбільш близькі до громадян. Тим самим у більшому обсязі забезпечується врахування інтересів кожного громадянина. Тому на рівні низовик адміністративно-територіальних одиниць мае акумулюватися такий обсяг коштів, якого було б достатньо для фінансування видатків соціальної сфери.
Сьогодні в Україні загострилися проблеми фінансування соціальної сфери. Освіта, охорона здоров'я, культура, соціальний захист і соціальне забезпечення як складові державного сектора перебувають поза сферою державних інтересів. У видатках місцевих бюджетів у 2006 р. найбільшу питому вагу займала сума видатків на освіту, охорону здоров'я, культуру, мистецтво, засоби масової інформації, фізичну культуру і спорт. Зокрема по Дніпропетровській області соціальні видатки склали 62.4% від загальних видатків місцевого бюджету.
Отже, більше 60% видатків місцевих бюджетів спрямовуються на виконання державних функцій. Тобто фінансування послуг соціальної сфери передано для забезпечення регіонам, місцевим бюджетам. Але основні об’єкти соціальної сфери муніципальних утворень є суб’єктами державних інтересів і відповідно центрального управління. Тому удосконалення системи фінансування соціальної сфери - нагальна вимога часу, оскільки є проблематичним забезпечення достатнього рівня фінансування соціальної сфери саме із місцевих бюджетів через обмеженість їх коштів.
Так, до введення в дію Бюджетного кодексу місцеві органи влади не могли, з одного боку, профінансувати соціальні програми (внаслідок різниці між запланованим і отриманим обсягом коштів), а з іншого, не мали права обмежити обсяги фінансування. Внаслідок цього накопичувалися заборгованості, які або не задовольнялися взагалі, або задовольнялися шляхом проведення взаємозаліків.
З ухваленням Бюджетного кодексу державні програми соціального захисту почали фінансуватися з місцевих бюджетів за рахунок цільових трансфертів з державного бюджету. Це дало змогу підвищити відповідальність держави за фінансування соціальних програм із одночасним посиленням контролю за використанням бюджетних коштів на соціальні програми. Із затвердженням у 2002 р. Кабінетом Міністрів України Програми переходу на цільові грошові виплати громадянам (замість надання пільг) радикально змінився сам принцип соціального захисту населення та спосіб його фінансування з боку держави.
Внаслідок таких змін заборгованість місцевих бюджетів по програмах соціального захисту була практично ліквідована. Запровадження субвенцій з державного бюджету на фінансування соціальних програм значно поліпшило контроль та змусило державу здійснювати реформи у системі пільг та субсидій.
Але окремі пільги продовжують фінансуватися за рахунок підприємств, що надають відповідні послуги. Також держава не виконує законодавства в частині надання пільг і не відміняє його. Негативним у запровадженні системи субвенцій на програми соціального захисту є те, що місцеві органи влади поступово втрачають мотивацію до оптимізації видатків на соціальні програми та підвищення фективності соціального захисту.
З ухваленням Бюджетного кодексу України було введено новий для бюджетної системи нашої країни принцип субсидіарності, відповідно до якого з урахуванням критеріїв повноти надання послуг та наближення їх до безпосереднього споживача (ст. 86 Бюджетного кодексу) здійснюється розмежування видів видатків між місцевими бюджетами. Однак жодним законодавчим актом не здійснюється остаточне розмежування функцій між рівнями влади.
Міжбюджетні трансферти, що нині діють в Україні, зрівнюють можливості всіх адміністративно-територіальних одиниць в розрахунку на одиницю контингенту (в залежності від напрямку видатків), не враховуючи їх внеску у надходження до зведеного бюджету. Таким чином, зрівнялівці підлягають найважливіші напрямки видатків, серед яких: освіта, охорона здоров'я, соціальний захист та соціальне забезпечення, культура та мистецтво, фізична культура та спорт, видатки на утримання органів управління. Отже, рівень розвитку певної адміністративно-територіальної одиниці не впливає на суму отриманих нею трансфертів.
Внаслідок такого становища існує постійна загроза дестабілізації соціально-економічної ситуації з відповідними соціальними наслідками. Ця проблема негативно впливає на ефективність соціального захисту та боротьбу з бідністю. Тому необхідно продовжити пошук більш досконалих форм фінансування державник програм соціального захисту населення. Потрібна реформа моделі розподілу видаткових зобов'язань у фінансуванні соціальної сфери між державним та місцевими бюджетами. А також необхідним є внесення коректив до існуючих механізмів формування дохідної частини місцевих бюджетів[13].
1.4 Проблеми забезпечення соціальної спрямованості бюджету
Найважливішою передумовою побудови соціально орієнтованого суспільства є забезпечення соціальної спрямованості бюджетної політики, що означає такий порядок складання бюджетів, який сприяє зростанню рівня життя населення, ефективному соціальному захисту, забезпеченню гарантованих соціальних стандартів.
Показник питомої ваги соціальних видатків в загальних видатках бюджету є, хоча і основним, але не всеохоплюючим показником, що характеризує рівень соціальної спрямованості бюджету.
Забезпечення соціальної спрямованості бюджетної політики потребує адекватної оцінки впливу структури і обсягів соціальних видатків бюджетів на показники рівня та якості життя населення, а також розробки методики, що дасть змогу здійснити комплексну оцінку реального рівня соціальної спрямованості і відстежити зміни щодо її забезпечення.
Оцінка соціальної спрямованості потребує використання комплексу показників, серед яких обов'язково мають бути такі, що характеризують результати реалізації соціальних програм, їх вплив на добробут населення.
Таким чином, критерії та індикатори соціальної спрямованості бюджетної політики можна поділити на дві групи:
1) прямі, які безпосередньо характеризують обсяги і структуру соціальних видатків бюджету;
2) непрямі, які характеризують результати функціонування соціальної сфери. Вони проявляються у покращанні показників рівня життя населення - зростанні реальних доходів населення, зменшенні рівня бідності; зростанні рівня забезпечення соціальних гарантій - мінімальної заробітної плати, пенсій, соціальних допомог та виплат: деяких демографічних показників, які е чутливими до змін у соціальній сфері, а саме дитячої смертності, смертності немовлят, захворюваності на окремі веди "соціальних" хвороб тощо.
Таким чином, весь комплекс показників. що визначають соціальну спрямованість бюджету, можна представити у вигляді двох блоків:
Блок 1. Прямі показники:
1. Питома вага видатків на соціальну сферу (за окремими видами) у загальному обсязі видатків бюджету;
2. Питома вага видатків на соціальну сферу (за окремими видами) в обсязі ВВП;
3. Співвідношення видатків на соціальну сферу з видатками, що спрямовуються на розвиток економіки;
4. Співвідношення фактичних та запланованих видатків бюджету на соціальну сферу (за окремими видами видатків);
5. Співвідношення фактичного фінансування соціальної сфери (за окремими видами) та розрахованого за нормативами;
6. Співвідношення обсягів фінансування окремих галузей соціальної сфери, отриманих з різних джерел (державний бюджет (податки), система соціального страхування, кошти фізичних або юридичних осіб тощо);
7. Обсяг видатків на соціальну сферу, що припадає на одну особу;
8. Рівень забезпеченості мережею закладів охорони здоров'я, освіти,
культури.
Блок 2. Непрямі (результативні) показники:
1. Темпи зростання реальних доходів населення;
2. Рівень бідності, визначений за відносним критерієм;
3. Рівень бідності, визначений за абсолютним критерієм ;
4. Рівень розшарування населення за доходами;
5. Рівень безробіття (визначений за методологією МОП);
6. Рівень охоплення адресною соціальною допомогою бідних верств
населення;
7. Співвідношення мінімальних соціальних гарантій (мінімальної заробітної плати, пенсії, соціальних виплат) з прожитковим мінімумом;
8. Рівень дитячої смертності;
9. Рівень смертності немовлят;
10. Рівень захворюваності на окремі види "соціальних" хвороб (туберкульоз, СНІД, венеричні);
11. Рівень щеплення дітей (за окремими видами інфекцій);
12. Рівень інвалідизації населення.
Застосування запропонованого комплексу показників зможе забезпечити об’єктивнішу оцінку рівня соціальної спрямованості бюджетної політики. Для відстеження динаміки рівня соціальної спрямованості бюджету або його регіональної диференціації можна запропонувати методику обчислення інтегрального індексу, подібну до методики розрахунку інтегрального індексу людського розвитку. Пропонується дворівнева схема розрахунку інтегрального індексу соціальної спрямованості бюджетної політики: на першому рівні - розрахунок двох узагальнюючих індексів: бюджетних видатків (за показниками блоку 1) та індексу соціальних результатів (за показниками блоку 2). На другому рівні - розрахунок інтегрального індексу соціальної спрямованості бюджетної політики. Для стандартизації показників можна використовувати кращі досягнення показників соціального розвитку країн Західної Європи або штучно визначені стандарти, до яких ми прагнемо.
Застосування інтегрального індексу мае як свої перевали, так і обмеження. Перевагою є те, що він є зручним інструментом для динамічних або регіональних порівнянь, оскільки поєднує багатоаспектні характеристики результатів дії бюджетної політики та розвиток соціальної сфери. Обмеження методу полягають у тому, що інтегральний індекс сам по собі не мае реального економічного змісту і може застосовуватися лише для порівнянь у просторі або часі.
Отже, для комплексного дослідження рівня соціальної спрямованості бюджету доцільно поєднувати застосування інтегральної оцінки з аналізом за системою окремих показників, що даватиме краще уявлення про досліджувані процеси[21].
2.1 Аналіз планування видатків на соціальну сферу по місцевому бюджету
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20
