Організований 8 червня новим командувачем -- генералом Олександром Гре-ковим -- несподіваний контрнаступ українців започаткував останній етап війни. ПідЧортковом, мобілізувавши останні фізичні, матеріальні та духовні ресурси, галича-ни кинулися на переважаючі польські сили. Наступ українців трохи не сягнув Львова,але його затримали не стільки підсилені польські війська, скільки брак боєприпасів.Маючи на кожного бійця від 5 до 10 набоїв, сили Грекова були знову змушені від-ступити, поклавши цим кінець найславетнішим дням в історії Галицької армії. Досередини липня поляки вдруге окупували майже всю Східну Галичину, знову притис-нувши західноукраїнську армію до Збруча.
У цій катастрофічній ситуації державне керівництво (9 липня для ефективнішогоуправління президент Петрушевич за одностайною згодою був призначений дик-татором) виступило з пропозицією перейти на румунську територію. Однак арміянаполягала на тому, щоб продовжувати змагання за українську державу, вступити уСхідну Україну {з'єднатися з Петлюрою у боротьбі з більшовиками. 16 липня 1919 р.Галицька армія й тисячі цивільних західних українців під обстрілом польської арти-лерії переправилися через Збруч у Східну Україну. Так закінчилася збройна бороть-ба за Східну Галичину, що коштувала 15 тис. вбитих для українців і 10 тис. для по-ляків.
Дипломатична діяльність ЗУНР. Протягом усього цього збройного конфлікту йнавіть після його закінчення західноукраїнський уряд плекав великі надії на між-народне визнання своєї справи. Його оптимізм пояснювався тим, що переможна Ан-танта прийняла знамениті «чотирнадцять пунктів» президента Вільсона, один із якихгарантував усім народам право на самовизначення. Проте якщо політичні принципиАнтанти співпадали з позиціями українців, то політичні інтереси провідного учасни-ка цього союзу -- Франції -- перегукувалися з польськими планами. Пройнятіідеєю не допустити відродження могутньої Німеччини, французи намагалися запобіг-ти цьому, створивши на східному кордоні Німеччини сильну польську державу. Іякщо Польща вимагала приєднання Східної Галичини, то так і мало статися.
Хоч східні та західні українці вирядили на Паризьку мирну конференцію (яказібралася, щоб накреслити нову політичну карту Європи) об'єднану делегацію, напрактиці західні українці у здійсненні своїх цілей діяли окремо. Вони, наприклад,домагалися визнання їхньої державності та допомоги Антанти на переговорах ізполяками про врегулювання конфлікту. Проте обидві українські делегації зустрілимало симпатії та Паризькій конференції. Лише Англія, в якої польські плани фран-цузів не викликали захоплення й яка була заінтересована у галицькій нафті, протя-гом нетривалого часу підтримувала українців. Але з поразкою на виборах урядуЛлойд Джорджа й ця підтримка випарувалася. Тим часом, зав'язавши прекрасніконтакти із західними державами завдяки зусиллям свого лідера Романа Дмов-ського, що вирізнявся запеклим націоналізмом (і антиукраїнськими переконаннями)поляки, як могли, старалися дискредитувати західних українців.
Поляки твердили, що українці надто відсталі, аби мати власну державу, щоїхня осібність як нації -- «вигадка німців» і що вони схильні до пробільшовицькихтенденцій. Польська пропаганда виявилася ефективною, оскільки європейці майже нічого гіе знали про Україну та українців. Отже, не було несподіванки ц тому, що25 .червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Схід-ної Галичини, «щоб захистити цивільне населення вад.неоезпеки більшовицькихбанд», ґіроте Рада не погодилася на включейня Східної Галичини до складу Польщі.Вона дозволила полякам правити у краї тимчасово за умови, що вони шануватимутьправа населення й нададуть йому певну автономність. Остаточно доля Східної Га-личини мала вирішуватися у майбутньому.
З огляду на історичні умови невдача західних українців у досягненні своїхцілей не була чимось несподіваним. У Східній Галичині, де українці вирізняли-ся високою організованістю й національною свідомістю, проблема насамперед малакількісний характер: 3,5 млн галицьких українців просто не могли протистояти по-лякам, які в шість разів переважали їх чисельно й були розвиненішими у гіолітичномуі соціально-економічному відношенні. Розпочавши боротьбу, галичани- розрахову-вали на допомогу з двох джерел: із Східної України, яка мала надати збройну й ма-теріальну підтримку, що зрівноважила б перевагу поляків, і від Антанти, яка гучнозобов'язалася поважати принципи самовизначення й від якої вони сподівалися, при-наймні, визнання законності українських прагнень.
Сталося так, що Захід віддав перевагу Польщі, поступившись принципами, асхідні українці не змогли вберегти власної держави, вже не кажучи про те, щоб до-помогти галичанам. Тому галицькі українці, які яскраво продемонстрували здатністьдо самоуправління, з не залежних від них причин не змогли здобути державності. Цене означає, що вони діяли бездоганно: їхні зусилля підривалися недіяльнимкерівництвом, бездарним стратегічним плануванням і запізнілою дипломатією наЗаході. Однак, якби не величезна перевага поляків, не підлягає сумніву, що Західно-українська Народна Республіка посіла б своє місце серед інших нових національ-них держав Східної Європи.
7. Розв'язка
Відступ галичан у Східну Україну та їхнє з'єднання з силами Директорії буловажливою подією в історії українського національного руху. Вперше західне- тасхідноукраїнські націоналісти, що протягом поколінь наголошували на існуванніміж ними братніх зв'язків, увійшли в Контакт між собою у масових масііітабйх. Те-пер, коли українська революція вступала в свою завершальну стадію, виникла нагодапересвідчитися, чи здатні вони до співпраці.
Попри хистке становище на маленькому клаптику подільської землі, лишаласянадія, що ці два уряди й армії, з усіх боків оточені ворогами, зіллються в одне ціле.У військовому відношенні українці ще ніколи не були такими міцними. Галицька ар-мія налічувала близько 50 тис. бійців. Серед усіх армій, що воювали на Україні,--української, більшовицької, білої, вона була чи не найбільш дисциплінованою й ді-йовою. Внаслідок щойно проведеної реорганізації та появи кількох надзвичайно та-лановитих командувачів сильнішою стала й 35-тисячна армія Директорії. Крім того,з нею узгоджували свої операції 15-тисячні партизанські загони під проводом отама-нів Зеленого та Ангела. Таким чином, українці мали 100 тис. загартованого в бояхвійська, що змушувало рахуватися з таким суперником.
На адміністративний апарат Директорії позитивний вплив справили також Сум-лінні галицькі службовці, які почали працювати в ньому. Вперше на території Дирек- 'торії з'являлася подоба права, порядку й стабільності. Піднесення ефективності вуправлінні та дедалі глибше розчарування селян у більшовиках сприяли тому, щонаселення з дедалі більшою готовністю включалося у мобілізацію, яку Директоріяпроводила на Правобережжі. Проте нестача зброї та провіанту змушувала Петлюру
відсилати додому багатьох новобранців. У цей багатообіцяючий момент, щоб ско-ристатися можливостями, які мерехтіли попереду, українцям належало виконати двіумови. Бони повинні були налагодити гармонійні взаємини між двома урядами, а та-кож переконати Антанту в необхідності" постачання їм зброї.
Незабаром стало ясно, що розбіжності між двома українськими урядами більші,ніж їхня здатність розв'язати їх. По-перше, між Директорією Петлюри й диктатор-ством Петрушевича існували досить непевні стосунки. Теоретично Директорія булавсеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство; проте на практиці са-ме західноукраїнський уряд мав сильнішу армії?, ефективніший апарат управління йтому не бажав дотримуватися політики, з якою не погоджувався. По-друге, обидвауряди розходилися в ідейних переконаннях. Директорія складалася майже виключ-но із представників лівих партій, тим часом як західноукраїнський уряд спирався наліберальні партії з виразними консервативними тенденціями. Внаслідок цього схід-няки звинувачували галичан у «реакційності», а останні, відповідаючи компліментомна комплімент,' називали перших «напівбільшовиками». Галичани, що вирізнялисявисокою організованістю й національною свідомістю, із зневагою дивилися на орга-нізаційну розхлябаність східних українців, їхній соціальний радикалізм і схиль-ність. до імпровізаторства. Зі свого боку східні українці вважали галичан провін-ційними, збюрократизованими й нездатними зрозуміти конфлікт на Україні у шир-шому контексті. Отже, на передній план з усією очевидністю виступили глибокі куль-турні, психологічні й політичні розбіжності, які накопичувалися між східними й за-хідними українцями протягом століть.
Ці розбіжності виявилися під час об'єднаного наступу українців проти більшо-виків на початку серпня 1919 р. Він почався вдало, й до кінця місяця попри впертийопір українці захопили велику частину Правобережжя. Проте головною причиноювідходу більшовиків був не український наступ, а похід Білої армії. З Сибіру Москвізагрожували сили адмірала Олександра Колчака, у Прибалтиці до наступу на Пет-роград готувався генерал Микола Юденич, але найбільшу загрозу являли арміїгенерала Денікіна, що насувалися з Дону. В' кінці літа 1919 р. більшовицький ре-жим, здавалося, от-от мав упасти. '
ЗО серпня у щойно покинутий більшовиками Київ увійшли галицькі частини, аДиректорія готувалася з тріумфом увійти до міста наступного дня. Проте того жЗО серпня до міста вступили передові частини армії Денікіна й зіткнулися там із гали-чанами. Не знаючи, як реагувати на білих (західноукраїнський уряд часто заявлявпро відсутність будь-якого конфлікту між ним. і Денікіним), галичани відступили --на превелике розчарування Петлюри та східних українців, які з політичних і симво-лічних міркувань відчайдушне прагнули захопити Київ. Через' кілька днів, коли Пет-люра нарешті переконав галичан вступити з білими в бій, відвойовувати місто буловже надто пізно. Українські армії, обізлені одна на одну й утягнуті в небажанийконфлікт з білими, відійшли на захід. На цьому по суті закінчилися змагання за ук-раїнську державність. Далі йшов уже заплутаний і трагічний епілог.
Білі. Сповнені рішучості відновити старий суспільний лад та «єдину та неподіль-ну Росію», білі, силами Яких .командували реакціонери-генерали, ненавиділи «соціа-лістичного авантюриста» Петлюру і східноукраїнських «зрадників-сепаратистів»майже так само, як і більшовиків (однак вони не мали нічого проти галичан, вва-жаючи їх чужоземцями). Позицію білих в українському питанні прямо висловивїхній провідний ідеолог Василь Шульгін, коли війська Денікіна захопили ' Київ:«Південно-Західний край (Шульгін відмовлявся користуватися словом «Укра-їна».-- Авт.) є російським, російським, російським... ми не поступимося ним ні передзрадниками-українцями, ні перед катами-євреями» (натяк на численних євреїв ускладі більшовицького Чека).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
