Крім того, необхідно усвідомити, що християнський Захід є лише частиною сучасної цивілізації, а отже, має в першу чергу займатися (і пишатися) своєю релігійною і культурною спадщиною. Альтернативи цьому немає. Але це не означає, що слід зневажати можливою „багато культурною” любов’ю до ближнього, у нинішній мирській мові іменованою відкритістю Сходові. Відомий принцип історії християн: „люби ближнього свого як самого себе". Він не можливий без любові до своєї християнської, ліберальної, класичної, канонічної і якої завгодно, - але власної культури. Інакше любов до інших культур і узагалі до будь-якої “багатокультурності" перетворюється на небезпечну і саме руйнівну боротьбу з цим „Іншим”.
Наведені вище позиції, що спираються на класичну парадигму знання, слід, на наш погляд, доповнити постмодерністськими конструкціями, що дозволить дати більш точне пояснення знакового акту 11 вересня. Адже один із класиків постмодернізму - Жан Бодрійяр - ще у статті 1982 р. „У тіні мовчазної більшості або кінець соціального" прямо пов’язує між собою процеси масовізації у західних суспільствах і тероризм як гранично близькі феномени. Адже, з одного боку, маса і тероризм - закляті вороги, але, з іншого, - вони дивним чином збігаються в запереченні соціального. Тероризм націлюється не на капітал (світовий імперіалізм і т.п.), а на соціальне у відповідь на терор з його боку. Причому ідеться про соціальне “постсучасності" з його „переплетенням сфер, зв’язків, центрів і структур, мережею контролю і блокування - усім тим, що оточує нас з усіх боків, і завдяки чому всі ми стаємо мовчазною більшістю" [1, с.84].
На виклик цієї нової гіперреальної соціальності тероризм відповідає таким самим гіперреальним актом, що резонує в системі ЗМІ і впливає на переживання і настрої, викликає заціпеніння, шокує, а тому внутрішньо пов’язано з мовчанням і пасивністю мас: „Між тероризмом і поведінкою маси існує відношення не того, що виражає, і того, що через нього знаходить своє вираження, а відображення еквівалентності: вони обоє не належать ні до якої репрезентативності, обоє не мають ніякого змісту. Їх поєднує найбільш радикальне, рішуче заперечення “будь-якої репрезентативної системи" [1, с.85].
Будучи непрезентативним свідченням кінця політичного і соціального, тероризм робить очевидною нерепрезентативність будь-якої влади. Характерна для нього жорстокість починається з невизнання будь-яких репрезентативних інститутів (профспілок, організованих рухів, свідомої політичної боротьби і т.п.), включно з тими, які солідаризуються з його акціями. Для того, щоб перебороти якісь змісти і створити ситуацію, коли неможливо зрозуміти, наскільки він соціально нелегітимний, якою мірою він не веде ні до яких конструктивних політичних результатів і не вписаний ні в яку історію, тероризм використовує будь-які засоби: „Характер функціонування цієї сліпої сили цілком відповідає абсолютній недиференційованості системи, у якій уже давно не існує різниці між цілями і засобами, катами і засудженими на смерть. Своїми діями, що виражають його убивчу байдужність до того, хто стане його заручником, тероризм спрямований саме проти головного продукту системи - анонімного й абсолютно безликого індивіда, що зовсім не відрізняється від собі подібних. Безневинні розплачуються за злочин, що полягає в тому, що вони тепер ніхто, що в них немає власної долі, що вони позбавлені власного імені, позбавлені системою, яка сама є анонімною і яку вони, таким чином, символізують, - от у чому парадокс сьогоднішньої ситуації. Вони є кінцевим продуктом соціального, абстрактної і тепер уже всесвітньої соціальності. Саме тому, що вони тепер ці „хто завгодно", їм і випало стати жертвами тероризму" [1, с.87-88].
В іншій своїй роботі - „Символічний обмін і смерть", - Ж. Бодрійяр показує присутність кодованого знака у всіх сферах соціального життя. На його думку, у ситуації постмодерну знаки не детермінуються ніякою референцією, що, з одного боку, відкриває можливість універсальної підстановки, заміну одного означаючого іншим (симулякром), а з іншого боку - вносить дискретність у єдиний процес соціального життя. Імпортуючи цю думку, ми можемо навести як приклад змінюваності раніше взаємовиключних понять категорії „війна” і „світ". У суспільстві війна не відбувається, але в реальності втрати мирного населення можуть бути порівнянні з військовими: „Взаємні підстановки красивого і потворного в моді, лівих і правих у політику, правди і неправди у всіх повідомленнях мас-медіа, корисне і марне в побутових речах, природи і культури на рівні значення. У нашій системі образів і знаків зникають всі основні гуманістичні критерії цінності, що здійснювали собою вікову культуру моральних, естетичних і практичних суджень" [2, с.55].
Емансипованість знака певним чином позначається і на трансформації політичних відносин. Постсучасна влада не спирається на якийсь окремий панівний клас чи силове відношення. Ця влада розчинена в оточуючих її знаках. Це символічне насильство, усюди вписане в знаки. Однак владна система не здатна зреагувати на символічне (ірраціональне) і не може адаптувати його. Так, коли людина нічого не боїться, оскільки на кін поставлена її смерть, вона робить виклик системі за допомогою своєї смерті. Саме це і відбувається у випадку з діяльністю терористів, що ризикують своїм життям через зовсім незрозумілі для влади причини, породжуючи цим абсолютну її безпорадність. Як відзначає Ж. Бодрійяр, колосальний апарат влади немов розріджується в такій ситуації [2, с.98].
У цілому, для нього й інших авторов-постмодерністів символічне - це не те, що адаптує владу, прагнучи спрямувати, каналізувати соціальну енергію в особливе раціонально виправдане русло. Символ - це те, що протистоїть системі, перманентно утілюючи виклик.
Отже, з одного боку, влада починається там, де закінчується символічне, з іншого, - символічне являє загрозу владі, володіючи смертоносною ефективністю. Разом з тим, символи і симулякри - могутній засіб маніпуляції масами. Саме у формі симулякрів символічне продовжує впливати на сучасні культурні процеси. На зміну дискурсу модернізму іде культурна політика постмодернізму, де ключове місце починає займати „нераціоналізований симулякр". Цій темі Ж. Бодрійяр присвятив книгу „Війни в Затоці не було", складену із серії його статей 1991 р. для газети „Ліберасьон". У ній він стверджує, що в Перській затоці була не війна, а лише інсценування, розпланована передача для телеглядачів, супершоу, грандіозна подія зі світу піар і мас-медіа. Солдати мало чим відрізнялися від акторів масовки і кіно. Безпека була зведена до нуля. Керування воєнними діями не відрізнялося від комп’ютерної гри - задавалися цілі, натискали на клавіші і т.д.
Та й стратегічний прийом, використаний ісламу 11 вересня і не дуже відповідний традиціям священної війни, був детермінований не тільки даностями всесвітнього, насамперед західного, технічного прогресу, не тільки прагненням боротися з ворогом його власною зброєю, але й імпульсами, що виходять від образної системи сучасної глобалістської масової культури, у першу чергу - від американських фільмів жахів. Не випадково в найперших інтерв’ю, узятих у свідків трагедії в Нью-Йорку, так часто згадувалася естетика трилерів [1] .
Таким чином, те, що сталося, мало нагадувало зіткнення хантингтонівських цивілізацій, тобто цілком далеких одна від одної і самодостатніх субстанцій. Воно, скоріше, змушувало думати про страшну діалектику усередині єдиного загальнолюдського, процесу. І в цьому сенсі дуже символічним є нове слово „ісламізм", що являє собою цілком постмодерністську еклектичну комбінацію непоєднуваного - арабської лексеми „іслам", що означає „прийняття волі божої", і нашого суфікса „-ізм", що нагадує, що ідеться все ж не про віру, а про ідеологію.
На основі вищевикладеного ми приходимо до наступних висновків: вступаючи в нову еру кенотронної цивілізації, всесвітньої павутини і глобалізації економічних зв’язків, людство в той же час не тільки не позбулося старих конфліктів, а зіштовхнулося з новими, дивовижними їх проявами, у тому числі і з тим, що війни стають єдиною формою їхнього розв’язання. Цілком правомірним є людське бажання зрозуміти і пояснити їхню природу, їхню сутність.
Оскільки ми зіштовхуємося з феноменом, що важко описується засобами старої класичної науки з її усталеною методологією і уявленнями про предмет, суб’єкт і об’єкт дослідження, воно “не спрацьовує". У цій ситуації, на наш погляд, виправданим є звернення до „естетичного досвіду", що вибудовує, так чи інакше, образ учасників конфлікту, у першу чергу невидимого суперника, його психологію, його мотивацію. Інакше кажучи, створює те, що називається „поданням”, репрезентацією, що неповна, не самототожна, несамодостатня, але необхідна, як перший крок на шляху в незнане.
1. Бодрійяр Ж. В тіні мовчазної більшості, чи кінець соціального // Ї. Незалежний культурологічний часопис. - 2002. - число 25.
2. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. - М., 2000.
3. Переосмысляя современность. Материалы международной конференции // Полис. - 2003., - №2.
4. Хомский Н. Новый военный гуманизм. Уроки Косова. - М., 2002.
5. Энштейн М. Заметки о четвёртой мировой // Звезда. - 2002. - № 3.
6. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство: пер. з нім. - Львів: Літопис, 2000. - 318 с.
7. Ионин Л.Г. Социология культуры: путь в новое тысячелетие. - М., 2000. - С.403-404.
8. Чередниченко О. Роздуми з приводу терористичного мегаакту В США 11 вересня 2001 року // Схід. - 2003. - № 1 (51). - С.86-90.
Страницы: 1, 2
