Михайло Драгоманов ( 1841 – 1895 ). У Женеві він видав за київським планом “Нові українські пісні про громадські справи” ( 1881 р. ) та “Політичні пісні українського народу” ( два випуски, 1883-85 рр. ) з широкими історичними коментарями.
Значним вкладом в процес дослідження ментальних та етнопсихологічних особливостей українців була концепція О. Потебні, який досліджував механізми формування етнічної специфіки.
В роботах “Думка і мова”, “Мова і народність”, “Про націоналізм” О. Потебня поняття про “народність” розглядає як все, що відрізняє один народ від іншого, складає його національну своєрідність. Мова, за його доказами, не тільки етнодиференціююча, але й етноформулююча ознака будь-якого етносу, що зумовлює саме його існування.
На думку О. Потубні, всі існуючі у світі мови різнять дві властивості – звукова “членороздільність” і те, що усі вони є системами символів, що служать для виразу думок. Ці останні характеристики етносвоєрідні і головна серед них – система прийомів мислення втілена в мові.
О. Потебня вважав, що функція мови не означає готову думку. Представники різних народів за допомогою національних мов формують думку відмінним від інших шляхом. Він також звертав увагу на те, що культура і освіта розвивають і закріплюють етноспецифічні характеристики представників тих або інших народів, а не нівелюють їх. Функція мови не тільки фіксувати готову думку, але й творити її.
О. Потебня приходить висновку, що втрата народом мови приводить до денаціоналізації його. Дуже важливою для сьогодення є його теза про те, що освічена людина є незрівнянно стійкішою у своїй народності, тому дуже важливо дбати про національну освіту та інтелект.
Підсумовуючи вищесказане слід зауважити, що упродовж другої половини ХІХ ст. українськими вченими була виконана величезна наукова робота, яка охоплювала дослідження усіх сторін життя українського народу в його минулому і сучасному.
Можна сказати, що історична самобутність, своєрідність українського культурно-національного типу знайшла в собі повне на той час, наукове обґрунтування. Однак багато з цих наукових праць були видані російською мовою, вчені мусили рахуватися з російськими цензурними вимогами, не висловлювати своїх думок до кінця, часто не робити висновків із власних праць, навіть не вживати самої назви “український”, змінюючи її словом “русский”, “малорусский” чи “южнорусский”.
Кінець ХІХ початок ХХ ст. характерний тим, що основною системотворчою ідеєю Європейської культури, і української в тому числі, є національна ідея.
Незважаючи на всі відмінності в розумінні національної ідеї, зумовлені неоднаковими обставинами суспільного та державного розвитку, спільною була ідея визначення свого народу як окремого духовного індивіда, котрий містить у собі ідею відмінної від інших долі.
Ця ідея знайшла своє відображення у працях українських культурних діячів, які творили на зламі століть.
Зокрема це роботи І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Л. Українки, В. Винниченка, М. Грушевського.
Нечуй-Левицький у творі “Світогляд українського народу” дав тільки “ескіз української мітології” ( як зазначено у підтитулі книжки ), є кілька цікавих помічень. Насамперед – українська мітологія тісно пов’язана із природою, і це вказує на тісний зв’язок української духовності з природою, що повністю підтверджує погляд Костомарова.
«Кожний народ творить собі богів, на себе глядячи, і по своєму смаку дає їм форми по своєму психічному характеру», Левицький дає основну характеристику: “в українській мітології ми бачимо давні форми бита пастушого й патріярхально-хліборобного” [58, 18], але, на жаль, не дає точного аналізу, обмежуючись здебільшого простим описом божеств. Одне твердження важливе, що “український народ любить собі творити богів в найлюбішій формі сім’ї багатого господаря-хлібороба”, отже – поруч з пов’язанням із землею – маємо ще другу характеристичну рису української духовності: сильно розвинене сімейне життя, що підтверджується фактом, що “в колядках і щедрівках колядники славлять господаря, його жінку, сина й дочку, - славлять ніби сім’ю, для якої співають Різдвяні пісні” [58, 18]. В іншому місці він характеризує що цей “господар – не воїн, а старий чоловік, поважний і смутний”. В цій характеристиці головного бога в українському Олімпі відображено факт української найвойовничості.
Левицький підкреслює обдарованість українця “добрим розумом та багатою фантазією”, але – проте – “форми українських мітів близькі до природних форм”. Український народ у “своїх мітах” додержується міри; його фантазія не любить переступати за границі ненатуральних форм. Вона любить правду й естетичність, - навіть, можна сказати, вже геть не описує красу містичних образів такими фарбами, як в християнських акафістах описується краса християнських святих”. [58, 18].
Левицький відзначає пантеїзм української примітивної релігії: “Пантеїстична релігія дає широке місце для народної поезії; вона сповняє весь світ, небо і землю богами, дає жизнь в фантазії чоловіка мертвій натурі, дає мисль язик, голос зорям, сонцеві, місяцеві, лісам, квіткам, птицям і звірятам, тоді як монотеїзм однімає од усього жизнь, а дає її тільки Богові та людській душі. Перед європейським Єговою все мусить дрижати, вмирати од одного його лиця; перед ним усе смерть, і в йому тільки жизнь, тоді як пантеїстична релігія була причиною, що народня українська поезія розкішно розвивалася за поміччю розкішної природи і багатої народної фантазії”. А ще далі дуже виразне ствердження: «Пантеїстичний мотив зробив для українського народа всю природу живою, розумною, говорючою й думаючою. Од того любов до природи в піснях, надихана її живим духом ...».
Пантеїзм є підставою віри в можливість метаморфоз, цей мотив дуже сильно пов’язаний в поезії з родинним життям, причому вірність закоханих – але розлучених – спричинюється до того, що вони після смерті живуть спільно, як дерева чи квіти. Так, наприклад, Левицький цитує оповідання, коли то мати Ганички не хотіла віддати її за сусідового Яничка, не зважаючи на те, що Яничкова мама у всьому допомагала синові. Яничко вмер з розпачі й туги. Коли його домовину несли до церкви, Ганичка вирвалася із хати, вхопилася за домовину і вмерла. Їх похоронили обабіч церкви, а на могилах виросли розмарин та лілея, - та такі високі, що понад церкву схилилися вершками докупи. А як мати – в іншому випадку – труїть нелюбу невістку, її син теж приймає отруту, а на могилах виростають явір та береза. Це дуже улюблені мотиви, характеристичні для розуміння родинного щастя й вірності, що сягає поза гріб.
І. Я. Франко чітко бачив, що сама національна самореалізація абсолютно необхідна, неуникна як шлях розвитку людської цивілізації остільки, оскільки становить невід’ємну, “органічну”, “натуральну” складову процесу, уважного Франком як мислителем-гуманістом за визначальний, сутнісний для всієї новітньої історії, за «найбільш характерний для ХІХ в.», - процесу «емансипації людської одиниці”. Без цієї складової людина неминуче робиться “неповною”, “уломною”: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження до рідної нації».
Із сказаного випливає ще одна обставина. Так як “емансипація людської одиниці” становила для Франка етос національної ідеї, то філософська рефлексія над національною ідеєю природно тяжіла в його творчості до художньо-образних форм саморозгортання: як різновид духовної діяльності, єдино здатний безпосередньо-чуттєво представити всю вичуту й пережиту повноту присутності в цьому світі конкретної, унікально неповторної, цієї людини, мистецтво, надто письменство з його незрівнянними з-посеред усіх мистецтв можливостями передавати сокровенне, емоційно-особистісне протікання інтелектуальних процесів, було само по собі адекватнішою формою для предметного розкриття внутрішнього багатства національної ідеї як “натурального вислову душі”, ніж наука чи публіцистика.
При знайомстві з текстами досить очевидно, що як філософ Франко більший і оригінальніший у своїх художніх творах, насамперед у поемах, ніж у теоретичних працях як інтелігент на зламі століть, а й до того ще й як митець і політик, наділений загостреним “історичним смислом”, що включає прицільно-точний “соціальний екомір” – здатність адекватно оцінювати дійсний історичний масштаб подій, що відбуваються перед очима, - Франко ясно здавав собі справу з переходового характеру своєї епохи. Він передбачав, що зміни, які визрівають у надрах старих імперій, будуть глобальними і що подальша доля України цілком залежатиме від того, наскільки вона сама, як колективний суб’єкт, виявиться дозрілою, дорослою до самовладного й самодіяльного історичного життя, до того, аби так довго підготовлювана “хвиля високого підйому” не затопила України, черговий раз витіснивши її в безвільне й без продуктивне поза історичне буття, властиво в національне небуття – існування «в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі кролика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів».
Цей страх неготовності – своєрідна модифікація “екзистенціального страху” – пронизує всю публічну діяльність Франка 1890 – 1900-х рр., зумовлюючи і її різнобічність: адже ж “треба всего, на всі боки, щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжше буде ворожій силі спинити нас у тім рості”. [49, 101]. Так апелював Франко 1897 р. до українських радикалів.
У відповідь на Франкове різке: ”Сором українській інтелігенції, сором особливо молодому поколінню, коли воно не відчує тої великої потреби, не віднайде шляху до народа, не покладе основи до того, щоб Україну зробити політичною силою. Адже упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра, а конституційна управа дає поле готовим силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до дневного порядку і куватиме на нього нові ярма” [49, 107-108], - у відповідь на цей “страх неготовності” Леся Українка в полемічній статті “Не так тії вороги, як добрії люди” гірко іронізує: “... політична воля нібито має наступити “не нині, то завтра!” вашими б, д. Франко, устами та мед пити!” А далі: «не муки апостолів-мерців лякають теперішню російську опозицію, а марність їх праці».
Лесю Українку лякає – «марність праці», тобто сама реальність цього, хоч як жаданого, перелому постає перед нею як щось доволі гіпотетичне, радше теоретично “вирахуване”, ніж безпосередньо-життєво вичуте.
Для Франка незаперечним було те, що у становленні нації новітнього типу, який “мовчить, молиться і платить” ( М. Д. Унамуно ) вирішальну роль покликана відіграти інтелігенція, вносячи в маси національну ідеологію. Саме в цьому вбачав він історичний смисл покоління “Молодої України”, сформулювавши його жорстко й однозначно в 1905 р.: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер, присвобідніша форма життя в Росії, величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного, культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім поданий на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може остоятися».
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
