Ще одним кроком у розвитку філософії історії стало філософсько-історичне вчення Освальда Шпенглера, викладене в системній формі у двохтомній праці “Присмерк Європи: Нариси морфології світової історії”. Перший том був написаний у 1918 році, другий – у 1922 році.
Філософ розглядав світову історію не в цілому, а розділяючи її на складові – форми. Він досліджує види, типи таких форм, причому з дуже великим біологічним нахилом. Вихідне, ключове поняття філософії історії Шпенглера – це поняття “органічне життя”, “живі форми”. Такими живими формами, або великими індивідами світової історії Шпенглер вважав, однак, не цивілізації, а культури. На його думку, трактування історії як єдиного, поступального процесу є неспроможним. У “людства, – писав він, – немає ніякої мети, ніякої ідеї, ніякого плану, як немає мети у біологічного виду метеликів чи орхідей. Людство – це зоологічне поняття, або пусте слово. І лише усунувши цей фантом, ми дістаємо можливість побачите те, що історія – не що інше, як вражаюче розмаїття живих історичних форм, або потужних і цілісних відносно замкнених культур”.[4] Ці культури, за Шпенглером, є живими істотами вищого рангу, що існують з піднесеною безцільністю, як квіти в полі. Кожна з таких культур є самобутня. Й зумовлена така самобутність певною душею, що складає основу відповідної культури. Скажімо, основу західноєвропейської культури, гадав мислитель, складає “фаустівська душа”, основу греко-римської – “аполлонівська” тощо. Спільними для всіх культур є й основні стадії їх існування: зачаття, народження. Розвиток, розквіт, занепад, загибель. Адже “культури, – зауважує Шпенглер, – суть організми. Всесвітня історія – їх спільна біографія. Величезна історія китайської чи античної культури являє собою морфологічно точну подобу мікроісторії окремої людини, якої-небудь тварини, дерева чи квітки… Якщо є бажання впізнати повсюдно повторювану внутрішню форму, то порівняльна морфологія рослин і тварин давно вже підготувала відповідну методику” [5]
Загалом, вважав Шпенглер, історичний процес конституюють вісім великих культур: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, “аполлонівська” (греко-римська), “магічна” (візантійсько-арабська), “фаустівська” (західноєвропейська) і культура майя. Загинули – перу і кечуа. Кожна з цих культур центрована на собі, кожна має свій первісний прасимвол, осягнути який можна лише інтуїтивно. Нарешті, кожна з культур має приблизно однаковий термін життя – 1000-1200 років. Виникаючи як духовне прагнення, як форма опредметнення відповідної душі, кожна з культур неминуче з часом перероджується в цивілізацію. Цивілізація, за Шпенглером, – це форма чи стадія вмирання культури, період її перетворення зі становлення в стале, її окам’яніння, знерухомлення. А також форма існування культури після смерті. Для культури характерні гуманітарні начала, пріоритетність творчих форм – мистецтва, філософії тощо. Для цивілізації – передусім техніцизм, мілітаризм, бюрократія, урбанізм, просякнутість усіх сфер життя агоністичним, спортивним началом.
Свого найчіткішого і найрозвинутішого вигляду означені розрізнення – мікро- та макрокосмічного, рослинного й тваринного, простору й часу, жаги і страху – набувають, вважав мислитель, у людини. Людина не тільки володіє простором тією мірою, якої на дано жодній тварині; вона ще знає про власну смертність, тобто про неминучість колись перестати бути уособленням часу й постати у вигляді чистого простору. З простором пов’язані в людині й сподівання на реалізацію її життєвих планів і цілей в усіх сферах діяльності – від матеріального добробуту до влади та пізнання. Але й потяг до часу в людини набагато сильніший, ніж у решти представників тваринного світу. І не тільки потяг, а й усвідомлення своїх темпоральних, часових характеристик – біоритмів, різноманітних життєвих циклів, з’ясування своїх пуповинних зв’язків з космосом та космічними процесами, свого прагнення до рослинного існування як уособлення часу тощо. Саме оце, небачене у попередників гомо сапієнс гіпертрофоване і рефлексоване відчуття часу й часових ознак свого буття, несамовита спрямованість до рослинної цілісності й приводить, з точки зору німецького філософа історії, до виникнення культури.
Адже культура, за Шпенглером, це насамперед свого роду рослинна душа поєднаної в народі певної спільноти. Всі інші характеристики культури – від матеріальної життєдіяльності та економіки до начал духовних (науки, релігії, філософії тощо) – є утвореннями вторинними, продуктами життєвих процесів цієї душі, а то і її відмирання. Культура, вважав Шпенглер, народжується в ту мить, коли з прадушевного стану віковічно-малечого людства прокидається й відшаровується велика душа, якийсь лик з безодні безликого, щось обмежене й минуще з безмежного та перебуваючого, сталого, тривкого. Культура у даному разі уподібнюється до квітки, що розпукується на ґрунті строгого відмежованого ландшафту, з яким вона залишається нерозривно, вегетативно пов’язаною. Якщо ж цей зв’язок в силу якихось причин порушується, то культура передчасно помирає. Але й при збереженні оптимальних умов кожна культура має певну межу свого існування, свій природний життєвий цикл. Цей цикл виповнюється тоді, коли душа культури здійснила вже всю суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, віровчень, мистецтв, держав, наук тощо і розчиняється в тій само прадушевній стихії, з якої виникла. Коло життя кожної культури – це певна послідовність великих епох (близько 300 років кожна), що окреслює поступальне самоздійснення, самореалізацію культури як великого індивіда історії. Ця послідовність розглядається Шпенглером як боротьба за утвердження ідеї. З одного боку – проти сил хаосу, що тиснуть ззовні; з іншого – проти несвідомого, що розпирає зсередини, куди ці сили, як він пише, злобно стягнулися. Але мірою того, як ідея утверджується і втілюється, а повнота внутрішніх можливостей вивершується і здійснюється назовні, культура раптово заклякає, відмирає і стає цивілізацією. Цивілізація може, як засохле гігантське дерево, ще століттями й навіть тисячоліттями настовбурчувати своє гілля. Але воно мертве, неорганічне утворення, яке своїм існуванням перешкоджає формуванню й розвитку молодших культур.
Отже, кожна історична культура – великий індивід історії, жива суперістота рослинного типу. На цій підставі Шпенглер вважає доречним використання для її характеристики поняття габітус. Габітус – це біологічний термін для позначення своєрідності зовнішнього вигляду рослини, рідше тварини. Шпенглер застосовує це поняття для визначення особливостей тієї чи тієї історичної культури, розглядає його як конкретизацію поняття стилю. Якщо в понятті стилю самобутність певної культури фіксується в нечіткій формі, то термін “габітус” дає можливість з’ясувати цю самобутність ясніше і глибше. Говорячи про габітус окремих людей, ми фіксуємо неординарність їх вчинків і думок, постави та умонастроїв. Як характеристика великих історичних індивідів, тобто культур, поняття габітус охоплює в існуванні цих цілісних культур усю сукупність їх життєвих виявів саме як цілісних витворів. До таких виявів, зокрема, зараховуються: а) вибір певних видів мистецтва (скажімо, вибір рельєфної пластики і фрески еллінами, або ж контрапункту та масляного живопису – західноєвропейською культурою) та рішуче відхилення інших видів мистецтва (наприклад, тієї ж пластики або зображення людини – арабами); б) схильність до екзотики (Індія) чи, навпаки, до популярності (античність) або ж до писемності (Китай, Західна Європа). Ці життєві вияви детермінують види духовної комунікації та спілкування загалом, тип соціально-психологічних норм поведінки. Крім того, габітус культури визначається також такими ознаками, як тривалість її життя та певний темп розвитку. Причому за темпом розвитку культури між собою різняться. Темп античного існування відрізняється від єгипетського чи, наприклад, арабського. Можна говорити, на думку Шпенглера, про анданте еллінсько-римського та алегро фаустівського духу.
За тривалістю свого існування культури, подібно до біологічних особин одного виду, по суті не відрізняються. Ідеальна тривалість життя кожної культури становить, за Шпенглером, 1000 років. Але спільним для всіх культур є не тільки загальний строк існування. Кожна культура, кожна рання пора, кожне піднесення й спадання, кожен з її внутрішньо необхідних рівнів і періодів мають, наголошує мислитель, певну, завжди однакову, таку, що завжди повторюється зі значущістю символу, тривалість.
Шпенглеровське переосмислення історії є спробою на рівні найвищих узагальнень філософії по-іншому подивитися на розвиток людства. Біологічний підхід до розуміння змін культур і цивілізацій, а також розуміння суспільства в часи активної діяльності мислителя було дуже розвиненим і популярним серед науковців, що і надало працям Шпенглера оригінального характеру.
Видатний німецький філософ-екзістенціаліст, Карл Ясперс (1883-1969) у своїх працях “Витоки історії та її мета”, “Сенс і призначення історії” та ін. також розглядав проблеми взаємозалежності історії і філософії. Філософська думка К.Ясперса була спрямована на висвітлення цілісної концепції світової історії. Він пише: “Лише історія людства може дати масштаб для осмислення сучасності”.[6]
Філософ у своїй праці “Витоки історії та її мета” запропонував своєрідну концепцію історичного розвитку людства. В цій роботі після короткого, але ґрунтовного огляду загальних історичних процесів Ясперс звертається до аналізу сучасної ситуації, а також робить спробу звернутися до майбутнього людства. Підсумовує твір розділ , що розкриває питання цілей і призначення історії, її значення та властивостей.
Ясперс викладає свої погляди на загальні закономірності, що характеризували розвиток людства протягом тих 5 тисяч років, що охоплюються поняттям історія (тобто щодо яких ми маємо письмові свідчення). Цей часовий проміжок, на думку філософа - лише коротка мить між невідомими витоками і так само невідомим минулим. Тим не менш, його можна структуризувати, виділити в ньому певні етапи, а також тенденції розвитку, на основі яких можна буде виробити гіпотези щодо майбутнього людської цивілізації.
Ясперс виділяє чотири найважливіші етапи, на кожному з яких людина починала рух уперед від нової основи. Насамперед, це доісторія, або “прометеївська доба” - період, коли людина стає людиною; наступною сходинкою є епоха великих культур давнини, епоха, коли власне і розпочинається історія; найважливіше значення має третій етап - так званий осьовий час, роль якого - у формуванні людини сучасного типу, “одухотвореної людини”; нарешті, останній етап, який триває і досі, розпочався близько 1500р. - це науково-технічна епоха, особливість якої ще й в тому, що саме звідси розпочинається власне світова історія, історія людства в цілому, а не окремих держав.
Страницы: 1, 2, 3
