Філософи XVIIIст. сприйняли соціально-політичні ідеї Д.Локка: "природне право" з його принципами, правова рівність індивідів і ін. Зокрема, такий відомий представник французького Просвітництва як Вольтер, піддаючи різкій критиці феодальні порядки, доводив слідом за Д. Локком, що людину ніхто не має право позбавити ні життя, ні свободи, ні власності. Приватну власність він розглядав як необхідну умову свободи громадянина. Відкидаючи добуржуазні форми спільнот (і насамперед феодальні), філософи XVIIIст. пропонують нову – юридичну всезагальність, перед якою всі індивіди рівні. Вольтер у Франції, Лессінг у Німеччині виступають із критикою релігійної, національної і станової нетерпимості. Юридична всезагальність повинна забезпечити необхідне узгодження інтересів індивідів з інтересом, загальним для всіх громадян. Долю спільноти, її розвиток вони впевнено пов'язували з розвитком просвітництва. Це переконання в остаточному підсумку визначило формування "філософії історії" XVIIIст. Найвизначнішими представниками її виступають Кондорсе у Франції і Гердер у Німеччині.
Так причина розвитку суспільства, на думку Кондорсе, – активність розуму, що прагне все зрозуміти і систематизувати. Рух до істини і щастя, доброчесності – це основні направляючі суспільного прогресу. Кондорсе відзначав величезну роль для цього прогресу винахід друкарства. Друкарство розкрило широкі можливості для розвитку наук і для масового просвітництва. Його вчення про суспільний прогрес не допускало відмови від ідеї соціальної нерівності. Він визнавав необхідність лише певних обмежень цієї нерівності. Доля Кондорсе трагічна: він взяв активну участь у французькій революції, а загинув у в'язниці, арештований за наказом Робесп’єра.
Більш розгорнуту картину суспільного прогресу дав Йоган Готфрід Гердер (1744-1803 рр.). Історію суспільства він розглядав як продовження історії природи. Прогрес взагалі (і в суспільстві, і в природі) він пов'язував зі зростанням гуманності. Він відзначав, що гуманність як співчуття, співчуття до інших є й у природі, у тварин. Це як би природна підстава нашої (людської) гуманності. Це "бутон майбутньої квітки", який з необхідністю розкривається з прогресом суспільства. Рушійною ж силою цього прогресу він вважав розвиток наук і винаходи. За його глибоким переконанням істинними "богами нашими", які все визначають у нашому майбутньому, є вчені і винахідники. Разом з тим, він був далекий від абсолютизації ролі науки і винахідництва в історії суспільства. Гердер відзначав також і роль географічного середовища: благодатні умови існування здатні розслабити волю людини, знизити її активність, її прагнення до новацій. Відзначав він і вплив юридичних законів, характеру влади на розвиток суспільства. І тут Гердер відзначав особливу небезпеку для прогресу будь-яких форм деспотизму. Деспотизм для нього – це завжди оплот соціального застою (економічного, політичного, культурного).
Шляхи переходу до розумно і справедливо улаштованого громадського життя шукав і один із представників французького Просвітництва Жан Жак Руссо.(1712-1778 рр.). Він сформулював і обґрунтував думку про те, що приватна власність є причиною суспільної нерівності, антагонізмів і виникнення держави. Основне джерело соціального зла він бачив у суспільній нерівності. З багатства виникають ледарство і розкіш, що веде до розбещення натур. Руссо розрізняв два види нерівності: фізичну, що виникає з різниці у віці, здоров'ї і т.п., і політичну, що виражається в різних привілеях, якими одні люди користуються на шкоду іншим. Стверджуючи, що в майновій нерівності корінь зла і нещасть людини, він проголошував зрівняльні (егалітарні) ідеї. Цивілізації, що освячує нерівність, Руссо протиставляв простоту і "безвинність" первісних людей. Соціальна нерівність породжує деградацію суспільних звичаїв.
Руссо одним з перших в історії філософської думки сформулював те, що пізніше одержало назву "відчуження" – досягнення цивілізації виявляються далекими розвитку людяності, вступають у конфлікт із гуманізмом. Руссо у своєму першому соціально-філософському творі "Про вплив наук на звичаї", який став блискучим ескізом усіх його майбутніх праць, повстав проти сучасної йому цивілізації як цивілізації нерівності. На питання, поставлене Діжонською академією: чи сприяв успіх науки поліпшенню звичаїв, він відповів, що розвиток наук і мистецтв сприяв не поліпшенню, а погіршенню звичаїв. Цей погляд не означав, що Руссо взагалі заперечував історичний прогрес, а напад на науки і мистецтва був для нього самоціллю. Його обурення було спрямоване, насамперед, проти культури, яка відірвана від народу й освячує суспільну нерівність. Руссо картав лицемірну етику пануючих класів, яка виродилася в "порожній" етикет, таврував мистецтво, чуже інтересам народу, критикував принципи виховання, що додають людині лише зовнішній лоск, але шкодять здравості його суджень і чужі ідеям гуманізму.
Думка про характер розвитку історії привела Руссо до твердження про необхідність заміни стану суспільної нерівності новим станом рівності, однак відмінним від того, котрий був початковим у цьому русі. Це дозволило йому сказати: устрій, заснований на насильстві і нерівності, від насильства ж і загине. Політичним ідеалом Руссо була пряма демократія, що здійснюється на основі суспільного договору, суть якого в тому, що "кожний з нас віддає свою особистість і усю свою міць під верховне керівництво суспільної волі, і ми разом приймаємо кожного члена як нероздільну частину цілого". Їм є держава, у якій народ має верховну владу, суверенітет. Сформульовані ним ідеї справедливого державного устрою, народного суверенітету, "суспільного договору" (свідомої покори громадян створеним ними розумним законам) надихали тих, хто штурмував Бастилію.
Разом з найяскравішими розумами Франції сприяв ідеологічній підготовці соціального вибуху Вольтер (Марі Франсуа Аруе) (1694-1778 рр.) – один з ідейних вождів французького Просвітництва, славнозвісний письменник і мислитель. Як відзначають фахівці, Вольтер безроздільно панував в інтелектуальному житті XVIIIст. Довкола нього бушували пристрасті. Його любили і ненавиділи. Він – чарівник слова, диявольськи розумний і дотепний, кругозір його на рідкість великий, працьовитість невичерпна, темперамент вулканічний. Він писав про події, що хвилювали усіх. Вольтер раніше від інших гостро відчув революцію, що насувається, усією міццю свого зухвалого генія.
Вольтер своє політичне кредо виразив у крилатій фразі: "Кращий уряд той, при правлінні якому підкоряються тільки законам!" Він покладав надії на мудрість і доброту правителя, короля-філософа. Йому імпонував суспільно-політичний устрій Англії – обмеження влади короля, певна віротерпимість. Різко критикуючи клерикалізм, різного роду зловживання церкви, Вольтер визнавав необхідність віри в Бога як першодвигуна Всесвіту. Кінцеву причину руху сущого, мислення і взагалі душевні явища Вольтер вважав проявом божественної сили. У цьому він відчуває непереборну силу впливу вчення Ньютона. Вольтер не допускав самої можливості існування суспільства поза вірою в Бога, і категорично заперечував проти ідеї Бейля щодо суспільства, що складає тільки з атеїстів. За словами Вольтера, "це було б просто страшно!" Згідно з думкою Вольтера, "якби не було ідеї про Бога, її б слідувало вигадати; але вона накреслена перед нами у всій природі!"
Вольтер різко критикував феодальний режим з його жахливими зловживаннями. Він не утомлювався у своєму заклику до активної діяльності з метою знищення усіх форм варварства і дикості феодальних зловживань.
Родоначальником класичної німецької філософії був Іммануїл Кант (1724-1804 рр.). В інтелектуальному розвитку Канта виділяють два періоди: докритичний і критичний.
У докритичний період своєї діяльності він багато займався проблемами природознавства і висунув гіпотезу походження і розвитку сонячної системи з газової туманності. Ця гіпотеза, скоректована великим фізиком Лапласом, і зараз розглядається як один з можливих варіантів пояснення походження Всесвіту (гіпотеза Канта – Лапласа). Вона, власне кажучи, обґрунтовує ідею саморозвитку природи.
Другий період у творчості Канта пов'язаний зі створенням ним філософської системи трансцендентального ідеалізму, центральною проблемою якої була проблема критичного підходу до оцінки можливостей і здібностей людини як суб'єкта, що пізнає.
В одній з основних праць цього періоду "Критика чистого розуму" (1781) Кант ставить проблему: як можливе достовірне знання. Ця проблема конкретизується ним через три більш часткові проблеми: як можлива математика? Як можливе природознавство? Як можлива метафізика (філософія)? При цьому Кант вважає, що науковий характер мають тільки математика і природознавство, що дають достовірне знання. Достовірність наукового знання – його всезагальність і необхідність, на думку Канта, зумовлюється структурою трансцендентального (такого, що знаходиться по ту сторону досвіду) суб'єкта, його надіндивідуальними якостями як представника людства. Суб'єкту, який пізнає, за природою властиві деякі вроджені (апріорні) форми підходу до дійсності: простір, час, форми розуму.
Простір і час як апріорні форми чуттєвості створюють передумови достовірності математичного знання. Реалізація цих передумов здійснюється на основі діяльності розуму. Розум – це мислення, що оперує поняттями і категоріями. Він підводить різноманіття чуттєвого матеріалу під єдність понять і категорій. Таким чином, не предмет є джерелом знань про нього у вигляді понять і категорій, а навпаки, форми розуму – поняття і категорії – конструюють предмет. І оскільки поняття і категорії носять незалежний від індивідуальної свідомості необхідний і загальний характер, то знання, основане на них, здобуває об'єктивний характер.
Таким чином, Кант, обґрунтувавши тезу про те, що суб'єкт, який пізнає, визначає спосіб пізнання і конструює предмет знання, робить переворот у філософії, яку часто називають "коперніканським переворотом". Суть його можна виразити так. У класичній метафізиці трансцендентальними були буттєві умови, тобто умови без яких немає самого об'єкта, буття як такого. Але після Коперніка стало безглуздо говорити про об'єктивні умови як такі. Залишився об'єкт – щодо суб'єкта, а трансцендентальне стало означати зсув з об'єкта на суб'єкт, тобто на те, що суб'єкт вносить в об'єкт у процесі пізнавальної дії. Отже Кант зухвало припустив, що об'єкти, можливо, пристосовуються до нашого чуттєвого споглядання. Не інтелект виробляє поняття, здатні виразити об'єкт, а навпаки, об'єкти, як тільки вони помислені, починають регулюватися й узгоджуватися з поняттями інтелекту. Діяльність суб'єкта в концепції Канта виступає як основа, а предмет дослідження – як наслідок. Основа наукового пізнання полягає не в спогляданні умоосяжної сутності предмета, а в діяльності по його конструюванню, що породжує ідеалізовані об'єкти.
Страницы: 1, 2, 3
